Олексію – 12 років, Петрові – 14. Хлопці – рідні брати, проте через життєві обставини вони не бачилися майже рік. Молодший перебував у інтернаті, а старший, як кажуть в народі, жив сам по собі.
Але, на щастя, світ – не без добрих людей, і хороше в ньому також трапляється. Нині, після непростих випробувань, брати вже разом і мають нову велику та люблячу сім’ю.
Це – історія про те, як реформа принесла добрі результати, і про те, що історії з телевізора трапляються і в реальному житті.
Частина перша. Інтернат
Майже два роки тому на Тернопільщині стартував пілотний проєкт «Реформування закладів інституційного догляду та виховання дітей». Його мета – зменшення кількості вихованців у інтернатах. За підтримки проєкту експертам вдалося відвідати кожну сім’ю, батьки яких прийняли рішення передати дітей на цілодобове утримання у заклади різного типу. За результатами проведеної роботи, 58% дітей вдалося повернути у сімейне оточення.
«Доля дітей дуже залежить від рішень, які приймають дорослі. І якщо ми сьогодні говоримо про перемоги, що дуже багато вихованців інтернатів змогли повернутися до своїх сімей, то насправді завданням проєкту було ще й показати, як працювати з сім’ями та дітьми.
А ще показати, що це – дуже складний, тривалий, системний і послідовний процес, під час якого треба зрозуміти, а як же найкраще буде дитині, – каже експертка проєкту «Реформування інтернатних закладів у Тернопільській області» Лариса Пєтушкова. – І я радію, що ми маємо позитивні результати: наприкінці листопада вихованця Бережанського інтернату, трансформацією якого я займалася, переміщено в будинок сімейного типу.
Для нас це – великий успіх, бо ми розуміємо, що хлопчик змінив своє ставлення до сім’ї. До цього він не усвідомлював, що жити в сімейному оточенні – це добре. Для нього інтернат був всім. Нині він зрозумів, що хоче в сім’ю, хоче мати свій куточок, харчуватися не за режимом і мати речі, які тільки його».
Лариса Пєтушкова говорить про Олексія. Він – родом з Підволочиського району. Із 2017 року перебував на цілодобовому утриманні в Бережанській обласній комунальній загальноосвітній школі-інтернаті І-ІІІ ст. з поглибленим вивченням трудового навчання.
«Мати самоусунулася від виховання сина. Навесні 2020 року, під час поширення в країні гострої респіраторної хвороби COVID – 19, дитина залишилася в закладі на цілодобовому перебуванні, тому що мати не знайшла часу та можливості забрати сина додому, а батько дитини давно помер.
Тому без вагань органом опіки, піклування Підволочиської РДА було прийнято рішення про доцільність позбавлення матері батьківських прав. За підтримки експертів проєкту, зокрема Лариси Пєтушкової, було проведено роботу з Олексієм щодо подальшого його переміщення в сім’ю», – пояснює Уляна Карпець, начальниця служби у справах дітей Підволочиської районної державної адміністрації.
Частина друга. Не(розділені) брати
Поки Олексій перебував у інтернаті, його старший брат проживав з мамою.
«Петро був з матір’ю, якщо так можна сказати, оскільки її практично ніколи не було вдома. Тож фактично хлопець жив сам по собі. Коли маму позбавили батьківських прав, Петра взяла на утримання тітка, проте тимчасово, поки йому не знайдуть нову сім’ю, – розповідає Уляна Карпець. – У той же час до служби звернулася родина Світлани і Андрія Рожицьких – вихователів дитячого будинку сімейного типу (ДБСТ), які були готові та мали бажання влаштувати діток.
Ми запропонували познайомитися з Олексієм та його старшим братом. Вони легко встановили контакт, тож було прийнято рішення про переведення хлопців у дитячий будинок сімейного типу. Таким чином ми об’єднали двох братів та влаштували їх у нову родину».
Перша зустріч хлопців була емоційною. Після довгої розлуки старший брат навіть спочатку не впізнав молодшого.
«Разом із чоловіком та Петром ми поїхали у Бережанський інтернат, – пригадує мама-вихователька ДБСТ Світлана Рожицька. – На вулиці ми помітили Олексія, проте Петро не впізнав його, адже брати не бачилися майже рік. Проте вже у приміщенні інтернату, Петро зрозумів, що нарешті зустрів брата. Вони просто обнялися і довго сиділи разом. І якщо Олексій ще щось розповідав, то Петро просто мовчав і плакав. Бути байдужим до такої картини просто неможливо. В цей момент ми зрозуміли, що робимо все правильно».
З 26 листопада хлопці живуть у новій сім’ї, про яку так довго мріяли. А головне – тепер вони знову разом.
Частина третя. Сім’я Рожицьких
Третій тиждень Олексій і Петро проживають у сімейному будинку дитячого типу Світлани і Андрія Рожицьких. Нині хлопці навчаються, знаходять нових друзів та проводять час з новими братами і сестрами.
«Вони дуже швидко влилися у нашу сім’ю. Так не завжди буває, часто діти довго приглядаються і звикають до нового оточення. Петро у перший тиждень переїзду назвав мене мамою. Я була приємно здивована, адже не сподівалася, знаючи, що прийомні діти пізніше починають кликати «мамо». І це позитив, бо означає, що дитині комфортно в сім’ї, а для мене це дуже важливо. Петро також дуже прив’язався до мого чоловіка. Завжди проситься з Андрієм, коли той кудись йде. Напевно, йому бракувало тата, – ділиться Світлана Рожицька і додає: а щодо Олексія, то він щасливий, адже нарешті здійснилося його бажання. Він увесь час перебування в інтернаті мріяв, щоб його не будили зранку і щоб міг їсти, коли захоче».
Окрім Олексія і Петра, родина Рожицьких виховує ще п’ять прийомних діток: сестричок 17-річну Любу та 16-річну Настю, а також 11-річного Іванка, 9-річну Мар’янку і 8-річну Софійку.
Світлана і Андрій Рожицькі мають і власних п’ять дітей. Двоє вже дорослі і проживають окремо, а троє перебувають із ними у ДБСТ.
Справитися із 10 дітьми у одному будинку – завдання не з простих, проте Світлані це вдається.
«Словами важко передати, це просто треба бачити, як я зриваюся зранку о шостій годині – половині сьомої. А якщо вдається поніжитися в ліжку до сьомої години, то кажу: як же я нині виспалася, – сміється Світлана. – В мене немає ні свят, ні вихідних. Я постійно зайнята домашніми справами, куховарю, причому у кожного свої забаганки, які я стараюся виконувати. Я навіть вареники готую із шістьма різними начинками, бо у кожного з дітей свої смаки».
У листопаді 2020-го минулого два роки, як було створено ДБСТ. До цього, з 2012 року, подружжя було прийомною сім’єю. За цей час Світлана та Андрій прихистили 14 діток.
«У нас не було чіткої мети стати прийомною сім’єю, ми цього не планували, але життя склалося так, що моя далека родичка народила дуже хвору дівчинку і залишила її у пологовому будинку. Провідувати мені Зорянку не дозволяли, оскільки по документах я була їй ніким. Пізніше на деякий час я втратила з нею зв’язок, оскільки дитину перевели в інтернат, але коли я її знайшла, і близькі родичі відмовилися опікуватися дівчинкою, я вирішила взяти її під опіку. Чоловік мене підтримав. Так все і почалося», – пригадує Світлана.
Нині Зорянка одружена на іншому прийомному синові подружжя Рожицьких, а їхній рідний син став хрещеним батьком для дитини Зоряни. Тож Світлана каже, що її родина – це практично домашня версія ток-шоу про життєві долі, які транслюють на українських телеканалах.
Сім’я продовжує спілкуватися зі всіма своїми прийомними дітьми, двом донькам допомогли придбати житло і жодного разу не шкодували про своє рішення стати прийомними батьками.
«Знаєте, я завжди кажу, що є діти, народжені тілом, а є діти, народжені серцем. Своїх прийомних діток я народила у своєму серці. І я щодня дякую Богові за них, бо вони навчили мене і мою сім’ю любити, ділитися всім, що маємо, дивитися на багато речей зовсім по-іншому. Тому не вони мені мають дякувати, а я їм, – каже Світлана. – Так, я не можу дати їм багато, я б хотіла, та не маю можливості. Але просте материнське тепло я можу їм дати, в мене його достатньо. Замінити сім’ю я теж можу.
Тому хочу сказати тим, хто має можливість всиновити діток і вагається: не треба боятися. Ці діти нічим не відрізняються від інших. Чужих дітей не буває, і ми маємо помічати у світі більше чужого. Бо, знаєте, заради тих слів, коли тебе називають мамою і татом, і коли ти бачиш у очах дітей, що ти дійсно став для них батьками, розумієш: воно того вартує».
Світлана Шевчук
Народжені серцем. Багатодітна родина Рожицьких взяла на виховання ще двох діток